Грушевський був людиною широкої ерудиції, надзвичайної працьовитості – він автор понад 2000 наукових праць. Володіючи енциклопедичними науковими знаннями, здатністю всебічно аналізувати і в художній формі відтворювати історичні процеси, він яскраво виявив себе в багатьох галузях знань: історії, археографії, літературознавстві, фольклористиці та ін. Але насамперед М.С.Грушевський – це визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини ХVІІ ст.

М.С.Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад української незалежної держави.

М.С.Грушевський народився 17 вересня (за ст. стилем) 1866 р. у Холмі (нині – Польща) в сім’ї вчителя. Дитячі роки проходили далеко від рідних місць (сім’я переїхала спершу в Ставрополь, а згодом на Кавказ). Як писав М.С.Грушевський в «Автобіографії»: «під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалися тому в авреолі далекої вітчизни і контрастом чужоплемінної й чужомовної «чужини». Почуття любові до рідного краю залишилося у нього на все життя.

Захоплення історією розпочалося після зарахування у 1880 р. М.Грушевського до Тифліської гімназії. Тут він багато читав, знайомився з творами М.І.Костомарова, П.О.Куліша, М.О.Максимовича, А.А.Метлинського, А.О.Скальковського та інших відомих істориків, фольклористів, етнографів. Наполегливе прагнення до більш глибокого вивчення історії українського народу привело його до Київського університету (1886-1890).

В університетські роки під керівництвом одного з найвизначніших істориків того часу професора В.Б.Антоновича він робить перші кроки в науці. Один з ранніх творів молодого історика «Южно-русские господарские замки в половине ХVІ века» засвідчив, що на науковому обрії з’явився вчений, здатний оригінально й глибоко викладати свої думки.

На третьому курсі він береться за дослідження Київської землі від часів Ярослава Мудрого до кінця XIV ст., яке завершив у 1890 р. (пізніше автор доопрацював текст і видав цю працю окремою книжкою).

У травні 1894 року Грушевський успішно захищає магістерську дисертацію «Барське староство» і за рекомендацією професора В.Б.Антоновича він переїздить до Львова, де очолює кафедру всесвітньої історії. Відтоді протягом майже 20-ти років діяльність М.С.Грушевського пов’язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Першим і основним завданням історика стала підготовка та читання курсів університетських лекцій з історії України, які з часом лягли в основу багатотомної монументальної праці «Історія України – Руси». Іншим важливим напрямом його діяльності була робота у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. В 1897 році він офіційно очолив його, одночасно залишаючись головою історичної секції і археографічної комісії. Це був період інтенсивної наукової і організаторської діяльності М.С.Грушевського. завдяки його старанням зросли фонди бібліотеки, почала випускати перші книжки друкарня, було засновано музей, створились різні за напрямами наукові комісії.

У 1904 році група колег Грушевського запропонувала встановити у Львівському Науковому товаристві ім. Т.Шевченка «погруддя» Грушевського – в ознаменування десятиліття його наукової діяльності у Галичині. Михайлу Сергійовичу в цей час було тридцять вісім років. Бронзове погруддя Грушевського було встановлено прямо на місті роботи його живого прототипу. До 1914 року Михайло Сергійович ходив на службу повз свого металевого двійника. Під час Першої світової війни бронзове погруддя зникло невідомого де.

Як голова Наукового товариства ім. Т.Шевченка М.С.Грушевський постійно піклувався про підготовку плеяди молодих, талановитих вчених, які зробили значний внесок у розвиток українознавчих досліджень. Серед своїх учнів і послідовників він називає О.Терлецького, Д.Коренця, М.Кордубу, С.Томашевського, С.Рудницького, О.Целевича, Ю.Кміта, З.Козелю, О.Чайківського, В.Герасимчука, О.Сушка, Ф.Голійчука, І.Джиджору, І.Кревецького, І.Крип’якевича та ін. По-різному склалися їх долі, різних світоглядних засад дотримувалися вони наприкінці свого життя. Але важливе інше – творчість кожного з них становила помітне явище в українській науці та культурі кінця ХІХ – першої половині ХХ ст.

Перша світова війна докорінно змінила життєві і творчі плани М.С.Грушевського. З карпатських гір, де він мав хатину і виїздив щороку в липні на відпочинок, вчений переїхав до Відня, а пізніше – до Італії та Румунії. І нарешті, у листопаді 1914 року йому вдалося здійснити свої прагнення і повернутися до Києва. Але влада зустріла його негостинно. Вона висунула проти нього безглузді звинувачення у шпигунській діяльності на користь Австро-Угорщини, заарештувала його і, вчинивши принизливі допити, згодом відправила на заслання у Симбірськ і Казань. Лише завдяки клопотанню з боку Російської академії наук, він переїхав до Москви. Це дало змогу вченому знову зайнятися науковою роботою. Як пише М.С.Грушевський у своїй «Автобіографії. 1914-1919 рр.»: «…прийшла революція, в марті 1917 року зпало ярмо московське. В Київі Українці почали організовувати політичний центр, названий Центральною Радою, вибрали мене головою й стали кликати, щоб негайно приїздив…. Пробув я головою Центральної Ради тринайцять місяців, до кінця її істновання. Тяжке і відповідальне було те становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали в своїм засліпленню, вважали мене автором і українського руху, і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згоди й між своїми – а так мусіло бути вміру того, як приходилось вирішувати ріжні питання дальшого житя. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки: юридично моя роля була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її на вні. Рішала ж у всяких справах більшість, а вся екзекутивна власть була в руках Генерального Секретаріату».

У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського – президента УНР. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.

У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на офіційному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 року пам’ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція.

Водночас, кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це, ймовірно, пов’язане з тим, що ще одне значення слова президент – голова (рос. председатель). Зокрема, Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D’Ukraine» (президент парламенту України – тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином, Михайло Сергійович Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР. За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. Можливо, саме це дало підстави А.Жуковському назвати М.С.Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».

Після державного перевороту (29 квітня 1918 р.), коли влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського, М.С.Грушевський відійшов від політичних справ. Деякий час він знаходився на нелегальному становищі у Києві, потім перебував у Кам’янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», а з березня 1918 року почався емігрантський період у житті вченого. Перебуваючи у Празі, Берліні, Женеві, Парижі та інших містах, він займався переважно науковою діяльністю: готував і публікував ряд наукових праць (в тому числі такі великі, як «З історії релігійної думки на Україні», «Початок громадянства» та ін.). За кордоном вчений організував також видання науково-політичних журналів та здійснював їх редагування. Тоді ж у Бадені, під Віднем, він займався літературознавчими дослідженнями. Це було давнє захоплення М.С.Грушевського. За його визнанням, з того часу, коли він почав займатися наукою, «історія і література – людське житє і його відбитє в словесній творчості – однаково зробились предметом моїх інтересів».

Перебуваючи в еміграції, М.С.Грушевський не поривав зв’язків з Україною. Він підтримував інтенсивне листування з діячами культури і науки, уважно стежив за подіями суспільно-політичного життя, що відбувалися на рідній землі. Поступово у нього визріли думки про можливість повернення на батьківщину. Після кількох років переговорів між представниками радянських властей та М.С.Грушевським йому, нарешті, дозволили в’їзд в країну (7 березня 1924 року сім’я Грушевських була вже у Києві).

Після повернення в Україну М.С.Грушевський обирається академіком ВУАН (1924 р.), очолює кафедру української історії, ряд комісій, секцій в системі академії, активно включається в її різнопланову діяльність. Однак невдовзі ситуація змінилася. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі. Утворилася опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула проти нього систематичне цькування. У березні 1931 р. М.С.Грушевський змушений був залишити Київ і переїхати до Москви. Навесні цього ж року ЧК видають нагора чергову справу «Про контрреволюційну організацію – Український національний центр».
23 березня Михайла Сергійовича арештовують у Москві у справі цього центру і перевозять у Харків – тодішню столицю радянської України. Через п’ять днів він зізнається у тому, що належить до центру. Третього квітня арештованого Грушевського допитує Всеволод Балицький, який очолює ГПУ УРСР, і в той же день академіка відправляють назад у Москву, до Агранова – начальника секретно-політичного відділу ГПУ СРСР. І тут Грушевський неочікувано змінює свої свідчення, відкідає існування і самого УНЦ, і свою участь у ньому. Через деякий час його звільнили. Незважаючи на вік і стан здоров’я, М.С.Грушевський продовжує багато працювати: відвідує архіви та бібліотеки Москви, займається літературознавчою роботою.

У вересні 1934 року Грушевський з родиною поїхали відпочивати до Кисловодська. 9 вересня вони прибули на станцію Мінеральні Води, а звідти – до місця призначення. Вже з цього моменту Грушевського «ГПУшники» взяли під нагляд, тобто – «вели». Ще 17 серпня 1934 року заст. начальника секретно-політичного відділу Головного управління держбезпеки НКВС СРСР Г.Люшков повідомляє телеграмою уповноваженого НКВС по Північно-Кавказькому краю Лаврушина: «Своє керівне становище серед українських націоналістичних кадрів М.Грушевський зберіг і дотепер. Він нами активно розробляється у справі «Старець», по якій є перекриті агентурні відомості про підготовку втечі М.Грушевського за кордон. Не виключаємо можливості, що подорож Грушевського до Кисловодська буде використана для зустрічей з організаторами втечі, а, можливо, і практичного її здійснення. Відвернення втечі Грушевського супроводжуємо розвідкою».

Перебуваючи у санаторії, у жовтні 1934 р. Грушевський захворів.
12 жовтня йому зробили операцію карбункулу. Після операції стан його не покращився. 16 жовтня зроблено нову операцію, через місяць – переливання крові, взятої у доньки Катерини Михайлівни, а потім – ще одну операцію. Самопочуття хворого стало ще гіршим. 25 листопада о 2-й годині дня Михайла Сергійовича Грушевського не стало.

Доктор історичних наук Юрій Шаповал знайшов архівні документи, які переконливо засвідчують, що М.С.Грушевському «допомогли» відійти у вічність. В українській некомуністичній історіографії встановилась однозначна думка, що його штучно усунуто з життя.

Тіло М.С.Грушевського у супроводі дружини і дочки було перевезено до Києва, де його і поховали на Байковому кладовищі (ділянка №6, біля Вознесенського храму). Автори пам’ятника – скульптор І.В.Макогон і архітектор В.Г.Кричевський. Сірий камінь для пам’ятника Грушевському взято із розібраного більшовиками постаменту цареві Миколі І, що стояв у парку навпроти університету св. Володимира (нині Національний університет ім. Тараса Шевченка).

Михайло Сергійович Грушевський поклав усе своє життя на вівтар справи українського національного відродження, створення незалежної Української держави. В нашій памяті він назавжди залишиться і як автор монументального дослідження «Історія України – Руси», і як один з головних творців самої історії.

У фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею 20 років тому надійшла і зараз зберігається книга М.С.Грушевського «Історія українського народу» (прижиттєве видання, до революції 1917 р.).

 Лідія Михайлюкова,співробітник Кіровоградського обласного kраєзнавчого музею