– Ірино Михайлівно, крім усього Ви були заступником головного редактора, науковим редактором та відповідальним секретарем перших трьох томів Української музичної енциклопедії. Це величезна та кропітка праця! Як проходила робота над цим унікальним виданням?
– Ідея виникла вже із народженням незалежної України. То був час своєрідного енциклопедичного вибуху, який триває і досі. Це пов’язано зі входженням в інформаційний простір нової держави, тому вага власної національної інформації значно підвищилася. Над виданням працює відділ музикознавства нашого Інституту. Так, працювати нелегко: адже ми робимо таке вперше в житті. Розпочали зі складання словника гасел: згідно з попередніми розрахунками, це мало б бути тритомне видання. На моє глибоке переконання, будь-який великий і ризикований проект починається з незнання того, як він буде розвиватися, які труднощі чекають. І цього разу ніхто не очікував, що українська музична культура виявиться настільки багатою. Тому вже в процесі створення першого тому стало зрозуміло, що обсяги ми визначили неправильно. За попередніми підрахунками, перший том мав вмістити в алфавітному порядку текст від літери «А» до «К». Та реально до першого тому увійшли статті лише до літери «Д» – більше «втиснути» було неможливо, і так вийшло 90 авторських аркушів. Щоб краще уявити це, поясню: один авторський аркуш дорівнює 24 машинописним сторінкам. Ось порахуйте, якою за обсягом вийшла енциклопедія.
– Це виходить 1260 сторінок! Доволі громіздке видання. А чим же зумовлений такий неочікувано великий об’єм?
– Таким обсяг інформації ми отримали, по-перше, за рахунок того, що відкрилися архіви. По-друге, сюди увійшов величезний пласт раніше забороненої церковної музики: адже за радянських часів не могло бути й мови про дослідження церковних жанрів, композиторів тощо. Крім того виплили на інформаційну поверхню імена цілої плеяди заборонених митців, які були або розстріляні, репресовані, або ж емігрували на Захід. Раніше навіть згадувати їхні імена не можна було, тепер же ми просто не маємо права оминути їх. Та й сучасний процес у музиці відображаємо також. Буквально з коліс з’являється інформація, яку ми включаємо до енциклопедії: нові монографічні дослідження, публікації в ЗМІ. Завдяки тому, що Україна приєдналася до Болонського процесу, всі музичні виконавці, які раніше закінчували виконавську асистентуру (і цього їм було досить), сьогодні вже мають написати музикознавчу роботу. Можна сперечатися, добре це чи погано для виконавців, але щодо історії української музики – це великий поштовх для досліджень, нових напрямів.
– Перший том вийшов у 2006 році. І вже через два роки – другий том «Української музичної енциклопедії», головним та науковим редактором якого стали ви. Потім третій – у 2011 році. Чи легше було працювати за напрацьованою схемою?
– Обсяг роботи не зменшився, але, справді, з набуттям досвіду працювати легше. Та в другому томі ми також розраховували, що він осягне гасла на літеру «Л», але вистачило лише на «К». У третьому, так само, не вмістилася підготовлена вже літера «Н»… Наразі ми працюємо над четвертим томом, який має осягнути визначення, що починаються з літер «Н», «О», «П». Однак у ході роботи з’ясувалося, що літера «П» – просто неосяжна за обсягом! Раніше ми навіть не підозрювали, що найбільше прізвищ в Україні – на літери «Б» і «П». Ось, наприклад, «Н» займає «лише» близько трьохсот сторінок, та й то, враховуючи, що багатьом колективам було присвоєно статус національних (отже, тепер саме з цього слова починається їх назва). А літера «П» вже перевищила шість «Н». Музичний процес не стоїть на місці, з’являється щось нове або ж знаходиться інформація про забуте. Тож на найближче десятиліття ми точно забезпечені роботою. Звичайно, ми, фахівці, не були готові до такого об’єму роботи, але зупинитися чи відмовитися вже не можемо.
– Тобто «Українська музична енциклопедія» охоплює як історію музики, так і сучасний етап розвитку?
– Так, ми замахнулися осягнути майже всі різновиди– від академічної музики до легкої молодіжної, не залишили поза увагою і фольклорні напрямки. В енциклопедії є установи, характеристики музичних і загальнокультурних стилів, персоналії інструменталістів, вокалістів, диригентів, режисерів, балетмейстерів та багато дотичних тем. Наприклад, художників, які працювали над музичними проектами, також не оминули увагою. Звичайно, тут є визначення музичних термінів, опис фольклорних та академічних інструментів. У нас навіть своя схема визначення музичного інструмента відпрацювалася: починаємо від опису зовнішнього вигляду та конструкції, далі переходимо до історичного екскурсу – де і як з’явився, як змінився з часом, як потрапив на українські терени. Після подаємо становлення світової та української школи виконавства, композиторську творчість для цього інструмента. Намагаємося зробити повний опис, нічого не проґавити.
– Написання енциклопедії потребує історичних даних, праці в архівах. Бували цікаві відкриття в ході роботи?
– Так, особливо під час роботи над персоналіями. Ми обов’язково враховуємо і музикантів, які народилися в Україні, але вважаються іноземними. Наприклад, та ж Антоніна Нежданова: народилася в Одесі, але є народною артисткою СРСР, російською оперною і камерною співачкою, адже все своє творче життя провела у Москві. Або ж Іван Козловський, який народився в Мар’янівці Київської області, але багато років був провідним тенором Большого театру. Ми не можемо відхреститись від них, адже до української музики вони мають пряме і підтверджене відношення. Цікава історія вийшла з Леонардом Бернстайном – відомим піаністом, диригентом, композитором. У всіх енциклопедіях стверджується, що він народився в Америці, та насправді – в Україні, поблизу Києва. У шістдесяті роки вже минулого століття Леонард відвідав Київ. Показово, що його гідом по столиці був Юрій Тимошенко, відомий за сценічним псевдонімом Тарапунька, який чудово знав англійську мову. Він і допоміг музикантові знайти дядька, який жив у комунальній квартирі неподалік площі Перемоги, за цирком. Про це нам розповіла дружина Юрія Трохимовича Юлія Пашковська: Тимошенко розповідав, що двері їм відчинив уже немолодий чоловік із відблискуючими залізом зубами, чим наштовхував на думки про вовчу пащу. Леонард Бернстайн був настільки вражений, що оплатив і особисто прослідкував, щоб родичу поставили золоті коронки.
Цікаво, коли суто енциклопедичний матеріал перегукується з такими життєвими історіями. Через те й відчувається необхідність створення паралельно енциклопедії музичній такого собі «навколо музичного» видання – історії про історію написання (посміхається). Впевнена, це вийшов би бестселер!
Також у нас є досить цікава стаття про Йоганна Себастьяна Баха. Здавалося б, яке відношення має геніальний німецький композитор до Української музичної енциклопедії? Та, виявляється, зв'язок є, хоча й опосередкований. По-перше, наприкінці XVIІІ століття правобережна частина України, приблизно аж до Канева, входила до складу Австро-Угорської імперії, тобто деякі українці були свого часу земляками Йоганна Себастьяна. По-друге, коли козацькі полки відходили з Мазепою та Карлом ХІІ до Швеції, вони крім всякого краму й документів, вивезли також музичні інструменти, адже в складі війська був музичний полк. А при дворі Карла ХІІ капельмейстром служив рідний брат Баха (якому Йоганн Себастьян присвятив славетне «Капричіо на від'їзд улюбленого брата)». Цей твір Бах написав саме тоді, коли його рідний брат від’їжджав до Стокгольма. Можна припустити, що саме завдяки брату Йоганн Себастьян познайомився з українським фольклором, народними інструментами. Принаймні, декілька тем його прелюдій і фуг підтверджують це знайомство (наприклад, вступна частина до-діез мінорної фуги абсолютно збігається з початком української думи).
– Така кропітка і творча робота, мабуть, викликала не одну дискусію в авторському колективі?
– Авжеж, враховуючи, що перший том ми робили ще неторованою стежиною. Це помітно, якщо порівняти перший том із третім– вони відрізняються і з поліграфічної, і з фахової, та навіть з редакторської точки зору. У процесі роботи ми опановували нові прийоми, вдосконалювали вже набуті. Ще на початку роботи ми розійшлися в поглядах із літературними редакторами, й відмовилися від їхніх послуг. Повірте, доволі часто літературна редакція суперечить загальноприйнятим нормам. Наприклад, стандарт сучасної української мови вимагає писати прізвище відомого композитора як «Глинка», але в музичній сфері прийнято казати і писати «Глінка». Досі тривають дебати щодо правильного перекладу прізвища Beethoven: Бетховен, Бетовен, Бетговен чи ще якось. Тож шукаємо компроміси.
– Тепер стає зрозуміло, що Українська музична енциклопедія унікальна не лише тим, що перша національна, а й тим, що тут охоплено майже неосяжне, представлена виняткова інформація...
– У ній є ще є унікальний напрям, де представлено музичні зв’язки України з іншими країнами світу. Її започаткував уже, на жаль, покійний професор, доктор мистецтвознавства Антон Муха (який, до речі, свого часу видав надзвичайно популярну серію «Музиканти сміються»!). Почали ми з австрійсько-українських, австралійсько-українських зв’язків… і далі за абеткою, закінчуючи музичними зв’язками з Японією.
– Навіть важко уявити, які в нас можуть бути музичні зв’язки з Австралією, коли цей континент настільки віддалений, що коли в нас осінь, то в них весна…
– Так, відстань величезна – буквально інша сторона земної кулі. Але ж після Другої світової багато людей емігрувало. Значна кількість наших митців потрапили до Австралії, втікаючи якнайдалі з німецьких концентраційних таборів та від інших жахіть фашизму. Ось і наш український композитор, киянин Анатолій Мірошник наразі живе в Австралії. Шкода, та нещодавно наш з ним зв'язок обірвався, хоч до цього я спілкувалася з ним. Він надіслав мені диск зі своїми творами, книжку в подарунок. У нього дуже цікаві спогади про музичне становлення в Австралії. Ось українська діаспора видала енциклопедію, що називається «Австралія», де простежується життя українських мігрантів, зокрема і митців музичної сфери. До того ж до Австралії їздив і працював там деякий час Мирослав Скорик – український композитор, музикознавець, а також український скрипаль і диригент Богодар Которович. Ще один зв'язок простежується через бандуриста Віктора Мішалова, який народився в Сіднеї, викладав в Австралії та Канаді, але освіту отримав в Україні. Нещодавно, а саме в лютому 2009 року, він захистив дисертацію «Культурно-мистецькі аспекти генезу і розвитку виконавства на Харківській бандурі» на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства в Харківській державній академії культури. Знаєте, в наш час глобалізаційних процесів відстань вже не є перепоною. З одного боку,комп’ютер – це зручно, але саме через технічні неполадки деякі підготовлені матеріали не увійшли до енциклопедії. Але обов’язково потраплять в том з додатками. Дозволити собі щось опустити та залишити без уваги авторський колектив не може.
Загалом ми плануємо семитомник. Тобто сподіваємося, що зможемо охопити в шести томах всю абетку, а сьомий том буде відведено на додатки, оскільки, як би ми не намагалися охопити все, стосовне української музичної культури, завжди знайдеться що додати. Деякі персоналії та окремі статті не були внесені до енциклопедії й суто з технічних причин.
Крім того, наш відділ продовжує роботу над створенням багатотомної академічної Історії української музики. Чотири її томи було видано ще за радянських часів, та під час розвалу ця справа була призупинена й забута. У 2004 році нам вдалося видати п’ятий том, що був майже готовий ще у 1995 році, але через смерть редактора та занепад просто загубився у видавництві. До того ж Історія потребувала суттєвого оновлення. Не те щоб вона якось морально застаріла – ні! Але ж за минулі роки українська музика не стояла на місці, поповнювалась новими творами, ідеями, дослідженнями. Тому, з ініціативи директора нашого Інституту академіка Ганни Скрипник, ми взялися за перевидання томів. В оновленому вигляді змінено періодизацію історії музики, розподіл її по томах, видання суттєво доповнено новими розділами. Творчі дискусії ми, звичайно, оминути не в змозі, але ж головне – весь колектив націлений на співпрацю і не пасує перед труднощами.
– Таким чином, вклад у вивчення теоретичної, історичної сторони музичної сфери вже є неоціненним. Та й практичний підхід до розвитку української музики також не обійшовся без вашої участі. Розкажіть про перші кроки у створенні україномовного фестивалю молодіжної музики «Червона рута»?
– У 1989 році, повернувшись із відпустки до Інституту, дізналася, що за пару днів має відбутися відкриття «Червоної рути». Оскільки художнім керівником фестивалю тоді був мій співробітник Анатолій Калениченко (зараз він очолює відділ), то ми ще з одним колегою попросили в нього взяти нас у помічники, аби не проґавити таке дійство. Так ми опинилися в епіцентрі подій. Штаб розміщувався в Центральному комітеті комсомолу України (він же був співзасновником фестивалю). Нас запитали: «А що ви можете робити?», на що ми відважно та беззастережно відповіли: «Все!». Спочатку нам довірили роботу «принеси–подай»: перенести ті документи, передрукувати інші. Але в кінці дня я почула, що нема кому поїхати в Москву й зустріти там Чопівських (вони, мабуть, і зараз є однією з найбагатших українських родин Америки, а тоді виступали спонсорами «Червоної рути»). Окрім того, вони мали привезти футболки з написами «Круто, «Червона Руто»!» й «Українці всіх країв – кохайтеся!» та унікальну виставку української православної ікони. Чопівські мали прилетіти в Шереметьєво (де їх потрібно було зустріти й перевезти до Внуково, а вже звідти відправити до Києва). І ось у штабі настільки заморочилися, що про зустріч, яка мала статися вже наступного дня, забули. Та я завжди відрізнялася ініціативністю, чим додавала собі зайвих пригод (в цьому сенсі я невиправна!). Тож і тоді визвалась їх зустріти. Таким чином, уже через годину я була в поїзді із зібраними похапцем теплими речами. На щастя, деякі гроші в мене були з собою, витрати мені пообіцяли повернути пізніше і дали лише один телефонний номер чоловіка, з яким я мала зв’язатися в Москві. Ось так я неочікувано поїхала до російської столиці. Пригод було багато в дорозі: виявилося, що зустріти мене в Москві не зможуть, тож самій довелося взяти все в свої руки. Як мені вдалося залагодити все на митниці, зустріти Чопівських по той бік термінала, звільнити їх від мита та конфіскацій, довівши, що наш фестиваль не є комерційним проектом, – то я зараз і не відповім. Провівши Чопівських, наступного дня я в Москві зустрічала вже інших учасників фестивалю. Повернувшись, у Чернівцях потрапила у відділ роботи з українцями за кордоном. Під час другої «Червоної рути» я вже очолювала цей відділ. Потім стала однією з тих, хто висвітлював хід фестивалю.
У 2009 році вирішила просто з’їздити до Чернівців на ювілейний фестиваль як глядач – згадати молодість. Та коли приїхала, дізналася, що призначена відповідальним секретарем журі (посміхається). Ось так, з однієї фрази «А можливо, я зможу їх зустріти?» я потрапила у цілий вир нових вражень. Як-то кажуть, випадковості невипадкові!
До речі, тоді в Чернівцях був мій брат Олександр, який мені допомагав у всьому. Та й не тільки тоді – він надійна і талановита людина. Завдяки тому, що він захопився цією справою, навіть у Харкові й Дніпропетровську на фестивалях, в яких я не брала участі, він брав участь як відеооператор.
– Тобто захоплення музикою у вас є сімейною традицією?
– Не зовсім. Так, базові засади музичної освіти в нього є, адже він також закінчив школу педпрактики при Кіровоградському музучилищі. Та під час фестивалю він займався більше відеозйомкою, а ось музична інтуїція в нього чудова. Тож архіви, які зараз залишилися від попередніх фестивалів – класні відео, аудіофайли, збережені завдяки йому. І вже багато років він входить до журі кіровоградського й київського відборів.
– Тобто, музикою ви, як і ваш брат, почали займатися з дитинства. Це було особисте бажання чи настанова батьків?
– Правду кажуть, що батьки намагаються власні нездійснені бажання втілити в дітях. Наша мама росла сиротою і з дитинства вважала, що музикантів найбільше поважають у суспільстві. Вона із заздрістю дивилася на репетиції однокласниць, які грали на фортепіано в актовому залі Школи № 11 після уроків. Тож віддала нас із братом у школу педпрактики до музучилища (в неї була мрія, що я вивчусь грати на піаніно, а потім навчу її). Коли я була зовсім маленькою, мама купила невеличку статуетку Венери Мілоської, і сказала: це буде прикрасою для піаніно. Але ж самого інструмента в нас тоді не було! Батько підсміювався, що вона – як той циган, що купив вуздечку, не маючи коня. Згодом батьки купили піаніно, хоч для цього й залізли в борги. Батько вважав, що мені, трирічній, ще рано музикою займатися. Та мама наполягла на своєму. Коли у старших класах я бунтувала, що піду на факультет іноземних мов, мама відповідала, що спочатку я повинна отримати музичну освіту, а потім вже можу робити, що захочу. Та то був момент перелому, невдовзі я зрозуміла, що музика – це моє.
– Виходить, що «Не зупинятися на досягнутому» є– ваш сімейний девіз. Адже ви також проявили себе і в журналістській діяльності...
– Так, але це далося мені непросто. Після двомовних Кіровограда й Кам’янець-Подільського, російськомовної Одеси перші півроку аспірантури в Києві давалися мені вкрай важко. Звичайно, українською я володіла, але тільки на побутовому рівні. Тому перші півроку я взагалі мовчала, а на запитання відповідала односкладово. Та й ніяково було: я опинилася в центрі музичної україністики! Ті, про кого я лише читала в посібниках, чиї книжки вивчала, ось, стоять і розмовляють зі мною, як із молодшою колегою! Вони давали мені поради, знайомили з музикантами, редакторами, вокалістами. Так, познайомили з редактором «Культури і життя» Михайлом Головащенком, який замовив мені невеличкий матеріал. Під час його написання я спілкувалася з керівниками дитячих хорів, та й випробувати свою українську було цікаво. Але написання невеличкої замітки зайняло місяць! Тож, коли я принесла цей вистражданий, перечитаний, мабуть, сотню разів текст редактору, він порадив… залишити його собі на пам’ять, адже матеріал «згорів» – був уже неактуальним для видання. Поревіла, але заспокоїла себе тим, що це є неоціненим досвідом. Потім мене залучили до прес-групи фестивалю «Музичні прем’єри сезону» Національної спілки композиторів, тоді було вперше опубліковано мій матеріал – про концерт оркестру народних інструментів. Як зараз пам’ятаю, там була фраза «Твори завдяки виконанню оркестру заяскравіли новими барвами». Я жила тоді в аспірантському гуртожитку, тож це «заяскравіло» прилипло до мене надовго. Навіть зараз друзі, коли телефонують, питають: «Ну що там, ще яскравіє?».
– Навіть на думку не спадає, що у вас були труднощі з українською – вимова просто чудова!
– Це зараз, а тоді мені довелося докласти зусиль, щоб розмовляти вільно, не задумуючись. Не менш цікавим був початок і моєї «радіокар’єри». Трохи передісторії: в 1991 році я поїхала до тодішньої столиці Казахстана Алма-Ати , де представляла товариство «Просвіта» на фестивалі української культури в Алмати, відбирала виконавців на фестиваль «Червона рута» (а це був ще кінець червня, тобто до проголошення незалежності). В Алмати по всьому місту були банери та розтяжки, які інформували про фестиваль української культури російською мовою. Та посередині банерів розмістили зображення тризуба, уявляєте? В ті часи! Звичайно, одна не зовсім добра душа заявила, що це – націоналістична символіка, і всі об’яви мали зняти вже до ранку наступного дня. Це був просто скандал! На фестиваль з’їхались українці з усього Казахстану, мали зранку пройти урочистою ходою вулицями міста. І не повірите – за ніч, щоб не знімати банерів, на кожному тризубі замалювали краї – вийшли такі-собі «бандури»! Але все ж тризуб добре просвічував крізь фарбу. Це так підняло національний дух дійства! Зараз це анекдотично звучить, а тоді було доволі ризикованим вчинком. По приїзді після фестивалю Надія Симуляк запросила мене на київське радіо. Я дуже нервувала: це був новий для мене формат. Та пані Надія сказала мені після ефіру: «Ірино, ви така радійна!». Ось так я дізналася, що ще й «радійна» (сміється). Після неодноразово виступала у різних програмах на Національному радіо, на київському, на радіо «Культура». Декілька років тому в мене була навіть авторська програма «Українська музична радіоенциклопедія». Ми зробили передач двадцять, а потім я потрапила, якто кажуть, під секвестр: вирішили прибрати з радіо Володимира Яворівського, і під граблі потрапили й інші програми. Щоб не було явно, проти кого вся кампанія проводилася. Звичайно, шкода було втратити програму, але тепер я можу з гордістю сказати, що з радіо пішла разом із Яворівським!
– А є у Вас, окрім улюбленої роботи, якесь хобі?
– Так, ось уже понад чверть століття (страшно вимовити!) я беру участь у різдвяному вертепі – щозими наша ватага, котра складається з науковців, художників, хористів, під час різдвяних свят виступає на майданах Києва, в різних концертних залах, на квартирах у відомих людей. Ми розігруємо притчу про народження Христа й царя Ірода, який наказав знищити усіх немовлят та поплатився життям за свій злочин. Я починала з ролі Рахилі (навіть серед знайомих здобула звання «заслуженої»), потім попробувала себе в ролі Іродихи. Тепер я – Вертепниця, веду виставу. Від вистав ми отримуємо величезне задоволення (повірте, не менше, ніж глядачі!). Минулого року грали на Великій сцені Майдану! Це було, воістину, незабутнє враження: звертатися «Добрий вечір, Майдан!» до людського океану перед тобою, який тобі відповідав і співав! Цього року ми теж виступали: кілька разів на Софійській площі, в церквах, на Мамаєвій слободі.
– Українська музична енциклопедія, історичні видання, «Червона рута», інші музичні проекти, у створенні яких ви берете безпосередню участь, викладацька діяльність, радіо – як все встигаєте?
– Мені пощастило займатися улюбленою справою, і в цьому весь секрет. Проте свого часу я дорого заплатила за таку можливість. Друзі та близькі іноді жартома, а іноді із запалом нагадують мені, що я зрадила рідне місто, потяглася в столицю «за довгою купюрою». Якщо чесно, то певною мірою я відчуваю провину через те, що працювати мені доводиться в Києві, а не в Кіровограді. Однак я намагаюся знаходити час і відвідувати рідне місто якомога частіше. Та й зрозуміло, що в Києві ширші можливості для самореалізації. Як не парадоксально, але для розвитку кіровоградської музичної культури я роблю більше, саме працюючи в столиці, популяризуючи рідне місто на всеукраїнському рівні.
– Цікаво дізнатися про музичні досягнення Кіровоградщини саме з ваших вуст.
– Протягом десяти останніх років я обов’язково відвідую «Травневі музичні зустрічі». Пишу відгуки в республіканській пресі про фестиваль, ставлячи його на заслужене місце з-поміж видатних культурних подій країни. В таких журналах, як «Музика», «Українська культура», газетах «День», «Голос України», в «Українській музичній газеті» після кожного фестивалю з’являються мої матеріали – оглядові, аналітичні, інтерв’ю. Я товаришую з Кіровоградською музичною школою № 2 та її директором Валентиною Ревенко. Ми з нею започаткували проект, у рамках якого кіровоградців знайомимо із сучасними українськими композиторами (бо тривалий час у нас знали тільки Кіма Шутенка). І це при тому, що Національна спілка композиторів налічує їх близько сотні! Тому ми кожні два роки проводимо композиторський конкурс імені Юлія Мейтуса, а також вшановуємо пам’ять видатного композитора-земляка. Такий собі фестиваль плюс конкурс. Я запрошую до Кіровограда когось із українських композиторів, і вони дають у нашому місті авторські концерти. Організацію бере на себе музична школа, творчими силами їй допомагає музучилище. Тож про маленьку батьківщину я не забуваю.
– А як щодо нашої обласної філармонії? Можете розповісти про неї з вашої професійної точки зору?
– Перш за все слід наголосити, що сама будівля філармонії вже є історичною. Акустичні параметри тут просто унікальні. Та найголовніше – це сама команда, яка склалася в її стінах. Завдяки злагодженій роботі всіх працівників – і митців, і господарників – філармонія процвітає та досягає нових вершин! Ось і фестиваль «Травневі музичні зустрічі» вже офіційно визнано всеукраїнським, хоча фактично він був таким із самого початку. Цікавий феномен цієї установи полягає в тому, що кожен колектив чи соліст, які приїздять виступати у філармонії, по-перше, закохується в зал, по-друге – сам прийом нашою стороною є настільки фаховим і організованим, що виконавці хочуть виступати тут знову і знову! На мою професійну, як ви сказали, думку, це є найвищим показником як самої події, так і її організації.
– Тож у Кіровограді ви частий, але не зовсім гість. Чи є в рідному місті якесь сакральне для вас місце? Улюблена вулиця, затишна лавка в тіні дерев...
– Сакральне для мене – це, звичайно, домівка. Вона знаходиться навпроти музею імені Осмьоркіна. Та наше місто роблять рідним скоріш не місця чи пам’ятники, а мешканці – знайомі й ледь знайомі, друзі, близькі. Був час, коли Кіровоград занепадав, зараз же він потроху відроджується та оновлюється. І ці зміни відчутні, коли ти не споглядаєш їх щоденно. Через це іноді з’являється дивне відчуття такого собі ностальгічного болю або жалю. Наприклад, раніше музучилище знаходилося по вулиці Леніна. Я розумію, що нинішнє розташування значно краще, фахівці там чудові працюють, але це вже не те, це не моє училище. Хоча там ще викладають ті, хто навчав мене: наприклад, Людмила Костянтинівна Чернявська, з якою в нас теплі стосунки.
Взагалі я дуже люблю блукати вуличками як центральної частини міста, так і приватного сектору. Під час таких прогулянок із кожним кроком переносиш себе в інші часи: поринаєш у спогади, намагаєшся зазирнути в майбутнє... Цікавим місцем є міська набережна, адже зараз навіть не віриться, що ця частина Інгулу колись була судноплавною. Згадую різноманітні історії, які чула про наш Інгул. Бабуся маминої однокласниці розповідала мені маленькій, що за воєнних часів вони були свідками, як під час льодоходу декілька людей вирішили спуститися річкою на човні й потонули на очах містян. Досить моторошна картина, адже ніхто з берега не міг їм допомогти – такою повноводною була наша річка! Існує легенда, що саме переправа через Інгул врятувала Мазепу від армії Петра І. Пам’ятаю ще одну оповідку, поширену в часи моєї юності: наче американці пропонували владі міста почистити річку й знову зробити її судоплавною за умови, що все ними знайдене на дні вони заберуть. Тоді всі були проти такої умови, але зараз, дивлячись на стан набережної, ні-ні та й промайне думка: чи знайдеться той, хто приведе до ладу таке історичне місце, розширить головну водну артерію Кіровограда?
– Ви знавець історії музики та водночас учасник розвитку сучасної української. Чи порівнюєте «тоді» і «тепер»?
– Наразі в Україні жахлива ситуація, неочікувана й непередбачувана. Ми нещодавно розмовляли на цю тему з Анатолієм Калениченком і дійшли висновку: якби влада свого часу взяла під патронат «Червону руту», то багатьох бід можна було б уникнути. Адже ще у 89му це був вибух української популярної, рок-музики та авторської пісні, коли молодіжна музика вийшла з андеграунду. То була революція в молодіжній культурі, та й взагалі українській. Почалася мода на українську пісню по всьому Радянському Союзу. Так, традиційна естрадна українська пісня тоді була, але вона дещо гальмувала розвиток, відчувалася потреба нового. Та культурні вибухи не зупинилися, і «Червона рута» продовжувала відкривати нові таланти: Олександр Пономарьов, Ані Лорак, «Скрябін», Ірина Білик – свіжі віяння, які відривали український простір від дещо зашкарублого материка традицій! Я досі пам’ятаю, як усе Запоріжжя співало «Купила мама коника...». Місцевій владі це не подобалось, але ж молодь валила на ці концерти! Звичайно, знаходилися ті, хто казав, що це паплюження українського мистецтва, варварське знищення традицій. Та насправді це була найсправжнісінька українізація молоді! Як під час гала-концертів увесь Севастополь співав про собаку Сірка – я не повірила б, якби сама не бачила. У Донецьку співала Іра Шинкарук, яка стала зіркою для донеччан, справжньою героїнею міста у свої чотирнадцять! От якби тоді хоч невелика підтримка від української держави у розвитку української культури, то, може, не було б сьогодні ДНР та ЛНР, відокремленого Криму. Нове покоління, яке виросло в незалежній Україні, відчувало б себе громадянами цієї держави, частиною нації – а отже, й відчувало б відповідальність за розквіт країни. Так, нас можуть звинувачувати – і справедливо звинувачувати! – що ми самі весь час приводили до влади не тих, що були індиферентними до деяких регіонів. Багато в чому ми всі помилялися. Можливо, з часом ми виправимо помилки.
– Серед центрів, в яких проходять відбіркові конкурси на «Червону руту», що пройде у 2015 році в Києві, також зазначені Сімферополь та Севастополь...
– Тут є ускладнення, та жодного виконавця не буде утиснено. Діємо за гаслом про єдину Україну. Поки прослуховуємо кандидатів у інших містах, та з часом все може змінитися. Такого наперед не заплануєш. Наш фестиваль знайшов практичний підхід до цього гасла. Крім того фестиваль був і є унікальним тим, що з відібраними виконавцями працюють автори пісень, хореографи, стилісти – тож на сцену виходять уже більш-менш підготовлені таланти, що додає їм упевненості та мотивує до підкорення нових вершин. Тобто таланти ми намагаємося огранювати. Та щодо влади, то провал у царині прищеплення українських традицій повністю лежить на всіх: і на попередниках, і на сучасниках. П’ять, десять, кілька сотень людей не можуть підняти цілий пласт виховання почуття національної гідності у молоді. Так, тенденція новітньої музичної мови, поєднана з національними традиціями, є, але ж тримається вона лише на ентузіазмі окремих людей.
– Цікаво, а що саме, на Вашу думку, є проявом патріотизму?
– Якщо чесно, то років із двадцять тому в мене була можливість переїхати в Канаду. І перспективи, в матеріальному сенсі, були великими. Але на ту пропозицію я відповіла, що німці повертаються до Німеччини, євреї – на історичну батьківщину, а українцям з України тікати нікуди. Тому що тут – Батьківщина, ми маємо працювати ТУТ. І не має значення, чим саме ти займаєшся, ким працюєш: головне – робити свою справу добре, відчувати, що твої діяння є маленьким, але цінним внеском у розквіт держави, в якій би захотілося залишитися твоїм дітям. Можливо, це пафосні слова, та треба відчувати себе українцем. Так, я двомовна і легко переходжу на російську, якщо до мене російською звертаються. І мені іноді навіть ніяково через це, адже сьогодні подекуди навіть розмовляти українською є проявом патріотизму. Хоча я не вважаю це обов’язковою умовою, адже любити Батьківщину можна будь-якою мовою.
На мій погляд, справжній патріотизм – це намагання якомога більше дати цій країні, а не якомога більше вишкребти, нажитися на ній. І це на всіх рівнях – як державному, так і особистому. Чи то буде неотриманий хабар чи підняте з тротуару сміття. Нам слід навчитися ініціативи, перестати відчувати себе гвинтиком великого державного механізму, зрозуміти, що від кожного залежить життя всіх. Тяжкі часи об’єднують: волонтерство, суботники, донорство – люди стали більш чуйними, ініціативними. Чим більше ти будеш не спостерігачем, а активним учасником життя, тим швидше воно почне грати за твоїми правилами!
Спілкувалася
Ірина ТРЕБУНСЬКИХ.
Київ–Кіровоград
Ірина ТРЕБУНСЬКИХ.
Київ–Кіровоград
